26-річний полтавець Роман з позивним «Монгол» у збройних силах уже третій рік. Він снайпер, каже, що бойовики оголосили за нього винагороду. Та все ж не приховує власного обличчя і відверто свою власну історію.
Я зустрів Романа на початку березня на околицях Донецька. Вранці волонтери виїхали на «нуль», щоб особисто познайомитися з «Монголом» на прохання спонсора, який зголосився придбати підрозділу хорошу снайперську гвинтівку, але лише пересвідчившись, що вона потрапить у правильні руки.
Ані імені доброчинця, ані підрозділу, ані тим паче позицію, на якій воює Роман, називати поки не можна, з міркувань безпеки. Але військові там служать, ніби у «котлі»: праворуч від них сепаратисти в 200-х метрах, ліворуч – у 700-х. У ніч перед записом інтерв’ю двоє бойовиків заблудилися і потрапили прямо в окоп до ЗСУ, але перелякались і втекли.
В окопах місцями по коліна води...
Поки не почався новий бій, мені вдалося записати невелике інтерв'ю з Романом. Це стало можливим лише тому, що того ранку навколо Донецька стояв туман. Ні безпілотники, ні розвідники сепаратистів не могли спостерігати за позицією.
Наводимо розповідь «Монгола» прямою мовою.
Фото: Громадське
ПРО СЕБЕ
Я одружився навесні 2015-го. Ми вже жили якийсь час разом, а потім… «зеленка» знову почалась. Ну, якось страшно стало. Думаю, треба більше встигнути у цьому житті. Дітей немає. Та і які ж тут діти? Я вдома буваю 2 тижні на рік (сміється — ред.).
У мене зараз третій контракт. По півроку. Така цікава організація, що треба перестраховуватись. В разі, якщо я захочу кудись перевестись, мене просто не переведуть. Тому значно простіше звільнитися і перевестися уже в ту частину, куди хочеш.
До речі, цікава штука щодо «учебки». У нас там була рота АТОшників, тобто хлопців, які воювали в 93-ій [бригаді] в аеропорту, пройшли Дебальцеве, Іловайськ в різних бригадах. І їх після цього для контракту відправили на два тижні в «учебку» на Десну, де нас «навчали» сержанти-строковики! Які навіть зброю правильно тримати не вміють ще. По факту це ми їх навчали, бо нормальні хлопці були, розуміли, як і що влаштовано. Вони сказали: «Хлопці, ми вас нічому не навчимо, навчіть ви нас чому-небудь». І 2 тижні ми там розважались, ганяли їх по лісу.
Нас там всіх змушували вдягати цю «піксельку», яка не має бойового застосування і зроблена просто огидно. В ній пітнієш, мерзнеш, вона не маскує, там жахливий крій, вона незручна, і плюс ще там нитки погані, вона рветься одразу. Взагалі ніяк.
Фото: Громадське
ПРО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Зараз тут достатньо хлопців, які вже багато де побували, якось легше стало, аніж у 2014-му, коли ніхто нічого не вмів і не знав. Ну, на тому боці — аеропорт, там росіяни, їх там багато. У них там є танки… (з-за спини Романа лунають постріли — ред.) Є ПТУРи (протитанкові керовані ракети, — ред.) 2009 року розробки. Ну, навряд чи це шахтарі. У них там в шахтах ПТУР не роблять (знову стріляють — ред.) Це не по нас, це в сторону. Буває, щоправда, рикошети прилітають, але рідко.
Хотілося б велике спасибі сказати волонтерам. По суті ця війна — практично за їхній рахунок ведеться. В 2014 році приїжджали до нас хлопці, знімали. Я кажу: все що на мені — волонтерське, окрім бронежилета, він ЗСУ-шний. У мене навіть автомат був «віджатий», тому що нам видали тоді гвинтівки і все.
Фото: Громадське
Нам не видавали автомати, тому що дві колони, які заходили до зони перед нами, потрапили у засідку, і купа озброєння залишилось сепаратистам. Наші мудрі начальники вирішили, що нема чого їх так добре забезпечувати і видали все по мінімуму.
Взвод снайперів їхав взагалі без нічого. Ми були розбиті по парах, і мали дві гвинтівки на двох, один РПГ-22, гранати були, які ми самі вкрали зі складу. Ось так ми воюємо... Ну, це було давно, тому мені не соромно (сміється — ред).
Зараз трохи краще, але знову ж таки: тут дещо інша специфіка. Там у нас було більше маневру, а тут в нас траншейно-позиційна війна. Ось так вона виглядає (Роман показує ногу по коліно в бруді — ред.) Тут у нас у всіх вже більша тижня жодного разу ноги сухими не були.
Фото: Громадське
Я от думаю, зараз ми трошки звикнемо, адреналін спаде, всі застудяться і похворіють. Це, звісно, сумно.
Ті ж самі траншеї в багатьох ділянках зручніше підривати. Є спеціальні окопні заряди. Але їх не видають. Доводиться буквально під кулями копати траншею.
Владі нашій не буду дякувати. Здається, вони все затягують навмисно.
В принципі всім відомо (ну там, спільні знайомі, туди-сюди) — на складах ЗСУ є достатня кількість і тепловізорів, і обвісів на зброю, і іншого знаряддя, але його не видають. Видають Нацгвардії. Тобто, в наш підрозділ, в якому я раніше був, приїжджав наш постачальник, йому список дали, дуже-дуже куций. Він туди поїхав, по позиціях пройшлись і йому кажуть: «А чого ви так скромно?»
Показують йому — на складі такі речі є! Там є чудові тепловізори, приціли нічні. Зате як приїжджає спецназ МВС якийсь, про який навіть ніхто ніколи не чув, або Нацгвардія — то затарюються фактично ешелонами. І сидять у Харкові та у Києві. Ну, хлопці, це несерйозно! Нам тут треба…
Буквально кожного дня хтось може сказати: «В мене сьогодні стріляли, нам треба у відповідь якось працювати». Ми хочемо закінчити цю війну і просто до дружин повернутися і до родин. Дружини третій рік чекають... Наболіло.
По боєприпасах — в принципі нормально все. Хоча, звісно, 7h1, снайперський патрон — у нас дуже велика рідкість.
Тут навіть нерозумно скаржитися, що по нас стріляють — це ж війна. Але немає гумових чобіт, немає елементарних речей для побудови укриттів. Тобто, з цим всім дуже туго. У нас в армії логістики постачання практично немає. Постачання практично немає, а що таке логістика — ніхто навіть не знає. Ну, якось так.
Ми просто з невеликого підрозділу, у нас менше людей, начальники ближче до нас, тому привозять іноді нам водичку, якесь печиво…
Іноді доводиться буквально під кулями копати траншею
Фото: Громадське
ПРО ВІЙНУ І ПЕРЕМИР'Я
Ну, зараз просто туман, тому ми можемо дозволити собі гуляти, скажімо так, відносно «безкарно». І то, буквально годину тому сюди ГП-шки прилітали (постріли з підствольного гранатомета). В принципі, стрілянина тут постійна, за кілька днів до цього звикаєш (чути постріли — ред.) Це «Гради» працюють. А зараз — КПВТ (великокаліберний кулемет Владімірова танковий — ред.).
Учора танчик по нас працював. Тут міномети, наприклад, лише 120-мм. Легші тут взагалі ніхто серйозно не сприймає. Та їх тут вже й немає, нема сенсу.
Там у них [бойовиків] позиція є, вони туди приїжджають, зазвичай виставляють два 120-мм міномети. Відстрілялись, змінили позицію. Ну, це починається десь, напевно, з вечора. Зараз ось це — це «тиша». А ось з вечора і, напевно, до середини ночі, криють важкою артилерією.
Я пам’ятаю, коли з’явились тільки Мінські домовленості. Ну, взагалі-то, всі перемир’я починалися з того, що була жорстка артпідготовка по всіх позиціях, по суті, в середньому під час перемир’я менше стрілецької зброї застосовується, більше — важкої. Ну, ось і все «перемир’я».
З іншого боку, його жодного разу не дотримувалися. А щораз, коли ми їм давали доброї здачі, і в них були втрати, вони потім робили запит на перемир’я, і нам начальство робило втик, тому що МИ не дотримуємося перемир’я.
Ми не кричимо «зрада». Просто це за весь час якось приїлося. Ми намагаємося свою роботу виконувати якнайкраще. Проблема в тому, що начальники своєю «мудрістю» іноді цьому заважають. Ну добре. Може, їм там дійсно видніше, але враження протилежне. Взагалі, сказали, що ми сюди на три дні приїхали, а ми тут уже стирчимо і стирчимо.
«Ми хочемо закінчити цю війну і просто повернутися до родин»
Фото: Громадське
***
В якийсь момент «Монгола» перериває стрілянина:
— Це ми стріляємо. Але зараз прилетить до нас, тому треба звідси йти.
Біжимо до траншей, в яких хлюпає вода.
— Толя, працюємо? Займаємо позицію. Толян, Дай напрямок! Зараз, гранатки візьму тільки… Вам краще залишатися в бліндажі, — звертається до мене Роман.
— Все вже, ви не вилазьте. Нє, ну будуть підходити, будемо відбивати.
— Дарма гранати брав, — посміхається «Монгол».
Атаку бойовиків відбили. Волонтери підганяють: час уже рухатись углиб від лінії фронту. Наостанок Роман просить мене передати послання своїй дружині, яка не може додзвонитися йому з Полтави, бо тут не працюють мобільні мережі:
— Марішка, привіт. Я тебе дуже кохаю. Зв’язку немає, та я повернуся. Все нормально.
На момент виходу репортажу Роман уперше за багато днів виїхав до Полтави, щоб оформити на себе нову снайперську гвинтівку і знову повернутись на передову.
ТОП 4 факта про ботокс. https://t.co/z3isi3tpOj через @YouTube
— Oleg Michman 25% 💢 146% ☢️ ☣️⚠️ (@CASBT_UA) October 5, 2020
— Oleg Michman 25% 💢 146% ☢️ ☣️⚠️ (@CASBT_UA) October 5, 2020