Найманий раб або частина друга

Мене оточували ідеальні наймані працівники (найнеприємніший спогад в житті), а потім я переключився на трейдинг, перейшов в іншу компанію і там зіткнувся з вільними людьми, які є не-рабами. Ось, наприклад, менеджер з продажу, чиє звільнення дорого обійдеться компанії - це загрожує не тільки втратою клієнтів, але і посиленням конкурентів, які можуть переманити до себе такого співробітника. Компанія може робити спроби послабити цей зв'язок між клієнтами і агентами, деперсоналізувати їх взаємодію, але, як правило, безуспішно. Людям подобається мати справу з людьми, і коли замість агента, доброго, часом навіть занадто захопленого малого по телефону їм почне відповідати безособовий поважний голос, вони просто припинять вести справи. Ще один вільний працівник - трейдер, для якого нічого не має значення, крім прибутку і збитків. Відносини таких працівників з компанією балансують на межі любові і ненависті - управляти трейдерами і менеджерами з продажу можна тільки тоді, коли вони не приносять дохід, але в такому випадку вони вже й не потрібні. Я виявив, що трейдери, які приносили гроші, часом ставали настільки некерованими, що їх доводилося тримати подалі від інших співробітників. Така ціна, яку ми платимо, прив'язуючи людей до концепції «прибутку і збитку», перетворюючи їх у чисте джерело доходу, коли ніщо інше більше не має значення. Мені доводилося ставити на місце трейдера, який безкарно знущався над бухгалтером. Звучали фрази на кшталт: «Це я заробляю гроші, з яких тобі платять зарплату» і натяки на те, що бухгалтерія не приносила прибуток компанії. Втім, коли вдача на нашій стороні і коли вона відвертається від нас, за нами спостерігають одні і ті ж глядачі. Я бачив, як цей же бухгалтер пізніше повернув борг (хоча і в більш витонченій формі), коли трейдер втратив роботу. Так, працівник може бути вільним, але ця свобода триває до першої невдалої угоди. Я вже згадував, що пішов звідти, де були потрібні «люди компанії». На новому місці я отримав чітке попередження - як тільки я перестану відповідати заданим рівнем прибутку і збитку, мені вкажуть на двері. Виходу у мене не було, і я прийняв умови гри. Я займався так званими арбітражними операціями, транзакціями низького рівня ризику, які не були складними  в ті часи, оскільки оператори фінансового ринку мислили куди простіше, ніж зараз. Мене запитували, чому я не ношу краватки - в той час не надіти краватку було все одно,  що пройтися голяка по П'ятій авеню. «Частково почуття зверхності, почасти через почуття стилю, почасти з міркувань зручності», - відповідав я. Той, хто приносив дохід компанії, міг проходитися по менеджерам як завгодно, а вони б і рота не розкрили через страх  втратити роботу. Поведінка людей, схильних до ризику, непередбачувана. Свобода завжди так чи інакше пов'язана з ризиком, іноді вона є його причиною, а іноді -  наслідком. Якщо ви йдете на ризик, ви відчуваєте себе частиною історії. І ті, хто йдуть на ризик, роблять це так тому,  що в глибині душі вони дикі звірі.
Зверніть увагу на мовний аспект - наступна після експериментів зі стилем причина, чому трейдерів варто тримати подалі від невільних, чужих ризику людей. За моїх часів ніхто не висловлювався нецензурно на публіці, за винятком тих, хто входив в якесь угрупування,  і тих , хто таким чином давав зрозуміти, що він не раб. Трейдери лаялися, як шевці, та й сам я не лаявся тільки вдома або в літературних текстах. Нецензурні вислови в соціальних мережах (наприклад, в Twitter) - це спосіб демонстрації волі, а значить, і компетентності. Створити враження про компетентність не вийде, якщо не йти на певні ризики. Таким чином, на сьогоднішній день лайка - це показник статусу. Московські олігархи приходять на важливі заходи в світлих джинсах, таким чином демонструючи свій авторитет. І навіть в банках, коли клієнтам влаштовували екскурсію, трейдерів показували, як показують звірів в зоопарку. Видовище, коли трейдер вивергає прокляття в телефон, зриваючи голос в переговорах з брокерами, було чимось на зразок цікавого фону. Лайка і нецензурна лексика сприймається, як ознака «собачого» статусу, повного невігластва - слово canaille, «чернь», етимологічно походить від латинського слова, що означає «пес». Іронія полягає в тому, що найвищим статусом вільної людини супроводжує добровільне запозичення звичок нижчого класу. Горезвісні англійські «манери» - зовсім не аристократична риса. Вони характерні для пересічних мешканців, і вся концепція англійських манер лише сприяє одомашненню тих, кому відведена роль одомашнених.

Страх втрати

Є приказка: «Важливо не те, чим людина володіє або не володіє; важливо те, що він боїться втратити ». Ті, кому є що втрачати, більш  слабкі. Як не дивно, у себе на дебатах я зустрічав багатьох лауреатів Нобелівської премії з економіки (Премія Ріксбанку Швеції на честь Альфреда Нобеля), яких хвилювало, чи будуть вони переможцями в суперечці. Кілька років тому я звернув увагу на чотирьох з них, які були зачеплені, коли я, трейдер, практично “не-людина”, публічно назвав їх шахраями! Чому їх це взагалі зачепило? Тому що чим вище ти піднімаєшся в бізнесі, тим більш уразливим стаєш - і програний спір з людиною, котра нижче за рангом, набагато болючіше б'є по репутації. Піднесення в житті обмежене певними умовами. Здавалося б, хто наймогутніша людина в Америці, якщо не глава ЦРУ? Однак насправді навіть простий далекобійник і то більш захищений. Сильний світу цього не зміг приховати власну коханку. Ризикуючи життям інших, продовжуєш залишатися рабом - так працює державна служба.

В очікуванні Константинополя

Якщо державні шишки по суті своїй раби, то диктатори - зворотне явище. В ту саму хвилину, як я пишу ці рядки, ми спостерігаємо, що зароджується протистояння між нинішніми «главами» країн, що входять в НАТО (у сучасних держав немає глав, цей титул носять вмілі базіки), і президентом Московії Володимиром Хуйлом aka “Путіним”. Очевидно, що всі, крім “Путіна”, прискіпливо  обирають кожне слово в реченні, побоюючись, що можуть бути неправильно зрозумілі як мінімум журналістами. Я і сам відчував подібну невпевненість. У той же час Путін уособлює у собі зневагу на корпоративний підхід, демонструючи очевидну байдужість, яка, в свою чергу приносить, йому підтримку виборців і нових послідовників. У цій конфронтації Путін виглядає як вільний громадянин проти рабів, яким потрібні наради, схвалення, і які потребують того, щоб їх рішення хтось оцінював. Така поведінка Путіна гіпнотично діє на його послідовників, зокрема, християн Лівану - і ортодоксальних християн, які в 1917 році втратили підтримку російської монархії і виявилися вразливими перед Туреччиною, що узурпувала Константинополь. Через 100 років у цих людей з'явилася надія на реставрацію Візантії, нехай її нове втілення і знаходиться трохи північніше. Набагато вигідніше вести справи безпосередньо з власником бізнесу, ніж з найманим працівником, який навряд чи збереже свою роботу в наступному році; от точно так слова диктатора викликають більше довіри, ніж слова уразливого виборного представника. Коли я спостерігав за Путіним і його суперниками, мені стало очевидно, що у одомашненої, стерилізованої тваринки немає жодного шансу проти дикого хижака. Жодного. Військова міць нічого не означає; рішення приймає той, хто звів курок. Загальне виборче право не сильно вплинуло на історію: до недавнього часу пул так званих «народних обранців» був закритим клубом людей з привілейованого класу, яких не хвилювало, що про них пишуть в пресі. У міру підвищення соціальної мобільності більше людей отримало доступ до політичної діяльності - однак тепер цей доступ носить тимчасовий характер. Як і у випадку з працівниками корпорацій, цим людям не потрібна велика сміливість - їх вибирають тому, що у них немає сміливості зовсім. Цікаво, що диктатор одночасно більш вільний і - в деяких випадках, на зразок традиційних монархій маленьких держав, - здатний зробити більше для блага країни, ніж вибірний представник, чия об'єктивна функція полягає тільки в демонстрації оціночного прибутку. У сучасному світі справи йдуть трохи інакше - диктатори, відчуваючи, що їх час закінчується, грабують власну країну і переміщують свої кошти в швейцарські банки, як це робить королівська сім'я Саудівської Аравії.

Імпотенція бюрократії

Узагальнюючи:

Людям, чий добробут залежить від якісної оцінки їх роботи вищим начальством, не можна довіряти прийняття критичних рішень. Хоча ми вже з'ясували, що найманий працівник - штука надійна, йому не можна довіряти прийняття критичних, жорстких рішень, пов'язаних з серйозними компромісами. Як кажуть пожежники, «якщо це не твоя робота, на пожежі тобі робити нічого». Як ми бачили і ще побачимо, у працівника дуже проста функція: виконувати завдання, які здаються корисними його керівнику. Якщо людина працює продавцем люстр, але раптом, прийшовши вранці на роботу, бачить величезні перспективи продажу антидиабетичних препаратів схильним до діабету відвідувачам з Саудівської Аравії, він не може нічого зробити - у нього є завдання. Так що, хоча в завдання працівника входить запобігання будь-яких проблем, якщо обстановка змінюється - він зв'язаний по руках і ногах. Цей ефект в поєднанні з розподілом обов'язків може викликати серйозне зниження ефективності. Ми бачили це під час війни у В'єтнамі. Тоді більшість вважала, що багато робиться неправильно, але простіше було продовжувати, ніж зупинитися, тим більше, що своїм рішенням завжди можна придумати правдоподібне пояснення (згадаймо байку «Лисиця і виноград» - тепер таку ситуацію частіше описують як когнітивний дисонанс) . Сьогодні ми спостерігаємо ті ж проблеми з позицією США щодо Саудівської Аравії. Після нападу на Всесвітній торговий центр 11 вересня 2001 року (майже всі нападники були громадянами Саудівської Аравії) було очевидно, що хтось в королівстві в цьому замішаний.

Зовнішня розвідка України завчасно мала інформацію про можливість терактів 11 вересня 2001 року і передала її США, заявив в ефірі одного з українських телеканалів екс-глава зовнішньої розвідки України (2005-2010 рр.) Микола Маломуж, передає "Укрінформ".

"Нашу інформацію про те, що за вісім місяців будуть удари по "близнюкам" (два хмарочоси Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку, - ред.) у США ми передали Америці", - сказав Маломуж.

Він додав, що ця інформація не отримала тоді належної оцінки.

"Ніхто не вірив, що саме Україна має дуже глибинну агентуру в тих терористичних організаціях", - зазначив Маломуж.

Але жоден бюрократ, побоюючись перебоїв нафти, не наважився прийняти правильне рішення - замість цього було зроблено найгірше, тобто зроблено вторгнення в Ірак, оскільки це виявилася простіше. З 2001 року політика боротьби з ісламським тероризмом велася в стилі «а слона я й не помітив», коли боротьба з симптомами повністю знімає питання про причини захворювання. Політики і тупі чиновники просто дали тероризму розвиватися - тому що в рамках їх конкретних службових обов'язків так було зручніше. І ми упустили покоління: саудівці (громадяни «союзної» нам держави), ті які лише  пішли в школу 11 вересня 2001 року, тепер дорослі, віруючі салафіти, які підтримують насильство і готові його фінансувати,  а американці весь цей час конструювали все більш складні види озброєнь. Ще гірше те, що високі доходи від нафти дозволили ваххабітам  посилити промивання мізків по всім медресе Східної і Західної Азії. Таким чином, замість вторгнення в Ірак і ліквідації Емвазі та інших окремих терористів, варто було б зосередитися на джерелі проблеми: ваххабітська / салафітска освіта, що заохочує нетерпимість і проповідує неповноцінність шиїтів, єзидів і християнин. Але, повторюю, таке рішення не може бути прийнято купкою бюрократів з посадовими інструкціями. Те ж саме відбулося в 2009 році з банками. Тепер уявіть, що політику визначають люди, особисто зацікавлені в результаті, а не в оцінці начальства, і вам відкриється інший світ. Згадайте «срібне правило»: Quod tibi non vis fieri, alio ne feceris - чого не хочеш собі, не роби іншому.

"Стратегія і тактика Національної Революції в Україні" = Ігор Слобожанин = стр.1

субота, 10 вересня 2011 р.

"Стратегія і тактика Національної Революції в Україні" = Ігор Слобожанин = стр.1

     Люди об'єднуються в держави не для того, щоб забезпечувати райське життя купці богемних фіглярів, олігархів-грабіжників і політичних демагогів. Об'єднання народу в державі доцільно лише тоді, коли це об'єднання покращує життя переважної більшості населення, а не вузької паразитичної прошарку. Людина віддає частину своїх свобод, праці і коштів обирається їм представникам державної влади лише для того, щоб ця влада виконувала свої основні обов'язки: забезпечувала, як мінімум, його безпеку (фізичну, економічну, інформаційну та ін.) І, як максимум, сприяло поліпшенню його життя. В іншому випадку така влада перестає бути легітимною і має бути змінена. Якщо ж ця влада не допускає контролю з боку тих, хто її утримує на свої податки, а тим більше, якщо вона використовує для цього силові структури (підконтрольні суди, міліцію, СБУ, армію та ін.) - То така влада перетворюється на внутрішнього окупанта .Стосовно ж до окупантів і особам, з ними що співробітничають, застосовні всі форми боротьби, аж до збройної, за принципом: "Якщо ворог не здається - його знищують!"

      Слід завжди пам'ятати, що саме ступінь готовності народу відстоювати свої права і свободи зі зброєю в руках, як перед зовнішніми, так і перед внутрішніми ворогами - є ознакою розвиненості і цивілізованості даного народу. І будь-які завивання про те, що така боротьба - це "екстремізм" і "тероризм", - не більше ніж брехлива пропаганда окупантів. Борець за щастя свого народу, готовий йти на смерть за його честь, свободу і процвітання - не може бути ні "бандитом", ні "терористом". Бандитом і терористом, по відношенню до якого повинні застосовуватися нещадні закони війни, слід вважати злодія-чиновника, шахрая-політика і бандита-олігарха. А також - всіх їх прихвоснів і найманців, які продали свій народ заради місця у господарській годівниці.

    Борець за свободу - це той і тільки той, для кого честь і свобода є абсолютними цінностями, а життя - лише можливістю їх реалізації. Тільки до тих пір, поки він живе і діє для реалізації цих цінностей у своєму житті - він є власне ЛЮДИНОЮ. Як тільки ж ці цінності починають відступати на другий план перед такими речами як "сім'я", "добробут", "безпека" або навіть "життя" - він тут же скочується до рівня людиноподібної тваринного, оскільки всі ці мотиви притаманні саме тваринному світу. Саме тваринний світу недоступні мотиви поведінки, засновані на вищих поняттях, оскільки тварина повністю занурене в замкнуте коло "пожерти-поспати-совокупиться".

     На відміну від людиноподібного тваринного "людини натовпу", істинний "людина духу" насолоджується НАЙБІЛЬШОЇ свободою як станом духу, а не тими можливими матеріальними благами, які ця свобода може йому дати. Саме тому така людина відчуває себе однаково комфортно і в царському палаці - і в лахміття жебрака, і в келії самітника - і на полі бою. Така людина підпорядковується влади вищого не тому, що боїться його або хоче отримати з цього вигоду, - а тому, що поважає цього вищого за його розум, волю і навички, і бачить правильність тих вказівок, які від цього вищого отримує. Змусити ж людини духу виконувати чиїсь накази за допомогою грубого тиску просто неможливо, оскільки не можна налякати того, хто не боїться ні злиднів, ні смерті.

          На сьогоднішній день можна вже з упевненістю говорити про повний провал проекту, під назвою "незалежна Україна" під прапорами лібералізму з легким націонал-патріотичним флером.

            Щоб стверджувати так, у нас є всі підстави. Вони - в наступному:

    - Збройні сили України не в змозі захистити територіальну цілісність країни через повної деградації: матеріально-технічної, кадрової, ідеологічної та ін .;

    - У влади в Україні знаходяться згуртовані спільними інтересами олігархічні групи, які, по-перше, не є про-українськи налаштованими (і навіть не належать у своїй більшості до українського етносу); по-друге, - розглядають Україну лише як дармову годівницю для викачування з неї грошей в зарубіжні банки; по-третє, - бояться підйому національної самосвідомості української нації як чорт ладану (оскільки дуже обгрунтовано побоюються, що в цьому випадку доведеться нести відповідальність за систематичне пограбування країни і народу);

   - Інформаційне та ідеологічний простір повністю зайнято не просто не-українськими агентами, але - агентами, які пропагують ідеї відкрито анти-українські;

- Економіка України практично повністю контролюється прямо (через продаж іноземним, в основному, російським, компаніям) або за допомогою іноземних кредитів, в першу чергу - МВФ;

   - Величезне число жителів України не тільки не сприймає її незалежність, а й прямо мріє приєднання до Росії. Оскільки ж переважна більшість їхнього локально зосереджено в головних промислових східних і південних областях, то цілком можливий абхазького-Південно-Осетинський сценарій, при якому Україна просто перестане існувати як держава на мапі світу. З огляду на ж того, що ця анти-українська прошарок є значною частиною політичного електорату то більшість політичних парій України в тій чи іншій мірі заграють з нею, підживлюючи її антиукраїнські настрої і претензії.

   - Національно-патріотичні партії та групи слабкі, нечисленні і просякнуті ідеями як західного лібералізму, так і християнського непротивлення злу насильством, замішаним на страху перед репресіями влади, винесеному з радянського минулого. Вони не мають ні чіткої поетапної програми дій, прив'язаною до реального життя і потребам українського народу, ні волі до здійснення таких дій. Вони непрофесійні ні в сфері політики, ні в сфері економіки, ні в сфері ідеології, через що сліпо копіюють західні моделі діяльності подібних партій. Крім того, вони практично не має доступу до таких основних засобам масової інформації, що телебачення і радіо.

            Чи можна очікувати, що подібна ситуація "розсмокчеться", "час все вилікує" і Україна стане більш-менш реально незалежною, а рівень життя основної маси її громадян підніметься?

            Думаю, що вважати так може тільки повний фантазер, начисто відірваний від реалій життя.

господарський колапс

            За всі часи незалежності України практично не здійснювалося серйозних капіталовкладень в оновлення морально застарілого та зношеного до аварійного рівня основних бюджето-утворюючих підприємств. Більш того, майже всі кошти, які виходили в якості прибутку від реалізації продукції цих підприємств не тільки не вкладалися в реальне господарство України, а просто вивозилися за кордон або витрачалися на другорядні програми (типу проведення парадів, фестивалів або покупки іноземних футболістів). В результаті, навіть за тотальної зміні політики влади в цій сфері, з великими труднощами (та й то - ні з гарантованим успіхом) можливо оновити основні фонди цих підприємств. Однак, оскільки навіть проблиску подібних змін не спостерігається, нас ГАРАНТОВАНО чекає колапс економіки найближчими десятиліттями, якщо не роки.              

    Враховуючи ж, вся інфраструктура життєзабезпечення в Україні побудована за радянською моделлю, де вона фінансувалася з центрального бюджету держави, то ми станемо свідками масових катаклізмів в житлово-господарському комплексі: руйнування системи теплопостачання, газо-, енерго- і водопостачання, транспорту, медицини, науки , освіти, руйнування систем каналізації, водоочищення, мусоросбора тощо. Фактично ці процеси вже відбуваються, але доки вони не досягли катастрофічних масштабів - і владі, і масам на них наплювати.

 дефолт

Україна вже сьогодні є другим в світі боржником МВФ (перший - Греція), однак вона стрімко рухається до першого місця. На сьогоднішній день тільки обслуговування зовнішнього боргу вже становить більше половини бюджету України і це при тому, що, на відміну від західних країн з їх системою приватної страхування, пенсійного забезпечення та високими заробітками, велика частина населення в тій чи іншій мірі залежить в цих питаннях від наповнення державного бюджету. Рано чи пізно але тиск на бюджет збільшується видаткової частини і все зменшується дохідної - призведе до його фактичного банкрутства і дефолту. У реальному житті це буде означати повернення до затримок зарплат і пенсій в стилі початку 90-х років. Що станеться далі, в той час як Україна вже не має того запасу економічної та господарської міцності, який був накопичений нею за роки перебування в СРСР - важко навіть прогнозувати. Все це прекрасно розуміють олігархічні угруповання, що знаходяться фактично при владі, - саме тому вони з усе зростаючою швидкістю переводять свої мільярди в офшори і розпродають акції своїх підприємств. Підняти ж економіку України після вже доконаного колапсу буде практично неможливо, оскільки велика частина її підприємств будувалася за рахунок коштів величезного сукупного бюджету СРСР. Таким чином, якщо не вжити дійсно радикальних кроків до зміни САМИХ ОСНОВ управління господарством України (що практично неможливо мирним шляхом), то ми в самому найближчому часі якщо і будемо мати Україну, то тільки у вигляді її албанського аналога (та й то навряд чи - клімат на Україні посуровее буде). 

Швидше ж за все, Україна просто розпадеться на кілька незалежних регіонів, які будуть поділені між Росією, Польщею, Румунією, Угорщиною і, можливо, Туреччиною. Причому все це з великою ймовірністю буде відбуватися на тлі взаємній сепаратистської різанини щодо Придністровського, абхазькі і Південно-Осетинський сценарій.

 Руйнування національної самосвідомості

            Один з міфів, в який вірила наша націонал-ліберальна інтелігенція і в який вони регулярно намагалися нести в маси є міф про перманентний поголовне патріотизм українського населення тільки тому, що воно живе на території України або розмовляє українською мовою. Цей міф був вигідний і самої цієї ліберальної інтелігенції: прикриваючись націонал-патріотичними гаслами і українською мовою вони могли спокійно руйнувати Україну, продаючи її та Росії, і Заходові. Причому цей міф працює досі: т.зв."Помаранчева революція" очолювалася людьми, вільно володіють українською мовою і всіляко демонструє свою "шароварну" українськість - і при цьому все тут же забули, що ці люди є вихідцями з тих самих олігархічних структур, для яких Україна є не більше ніж дійною коровою, а народ - тупим слухняним бидлом. Досить політику оголосити себе "патріотом України" гарною українською мовою - і наші патріотично налаштовані громадяни починають пускати сльози розчулення, причому абсолютно не аналізує ні програму цього політика, ні сферу його інтересів, ні його діяння. Насправді ж всі ці Чорноволом, Лук'яненком і ющенки все своє життя присвятили або зміцненню радянського ладу під гаслами "соціалізм з людським обличчям" або - крайнього прозахідного лібералізму, давно відкинутого самим Заходом саме через свою тотальної деструктивності. Ці політичні типажі не просто дискредитують ідеї української незалежності, але і прямо всаджують їй ніж у спину, віддаючи відкритим ворогам України її ядерний щит, підтримуючи західні військові авантюри в світі, відстоюючи інтереси іноземного капіталу і відкрито борючись з ідеями українського націоналізму як "фашистськими" і "недемократичними". Саме їх зусиллями була дискредитована сама ідея української незалежності.

            Другим фронтом руйнування національної самосвідомості виступають відкрито антиукраїнські сили, в руках яких, фактично, і знаходяться всі важелі впливу в Україні. Ці сили діляться на кілька груп, дуже часто знаходяться в прямому співробітництві один з одним.

Перша група - це імперський шовіністичний московський політикум і олігархія, які всіляко прагнуть повернути свій вплив на пострадянському просторі. Це їм потрібно зовсім не для того, щоб будь-яким чином поліпшити життя свого народу або підняти економіку своєї країни, а для збільшення потоку викачується на Захід капіталу. Українська незалежність з її політико-олігархічними групами є для російських олігархів серйозною перешкодою і статтею збитків. Крім того, вони бояться, що територія України потрапить під пряму залежність від західних країн (як це відбувається в країнах колишнього Варшавського договору) і вони втратять всі важелі впливу на Україну. Звідси і постійні завивання з приводу теоретичного приєднання України до НАТО (в дійсності НАТО Україна абсолютно не потрібна, хіба що для баз, без надання права входження в цей блок, як це і зроблено, наприклад, в Середній Азії).

       Друга група, ворожа самій ідеї сильної і незалежної України, - це західні країни так званого "золотого мільярда". Їх найголовніша задача не допустити появи на міжнародній арені нового сильного гравця (та ще й з ядерною зброєю, яке Україна все ще в стані відтворити - що в цьому випадку унеможливлює по відношенню до неї югославського або іракського сценарію). Ця лінія поведінки Заходу не є ексклюзивною тільки для України: різні сценарії придушення економік "незахідних" країн - стара тактика колишніх колоніальних країн Європи і США. Оскільки в цьому питанні інтереси Заходу і Росії повністю узгоджуються, то вони часто діють при взаємній підтримці, коли мова йде про придушення національної самосвідомості в Україну. Різниця в їх тактиці полягає лише в тому, що кожен діє виходячи зі своїх ресурсів: Захід - за допомогою лихварства МВФ, Росія - за допомогою газового вентиля. І при цьому обидві ці сили ведуть постійну психологічну війну проти всього українського з допомогою практично повного контролю над "українським" ЗМІ.

Третя, дуже специфічна антиукраїнському налаштована група - це міжнародна та, в першу черга - українське, іудейство. Причому, якщо російську або західну ворожість по відношенню до незалежності України має під собою раціональні коріння, то ненависть іудеїв до українців - це глибоко ввібрана релігійно-расистська ненависть як до українського народу, який неодноразово в минулому піднімався на боротьбу з іудейським лихварством, так і до української християнської культури, глибоко ненависної іудеям. Крім того, контроль над українською економікою і політикою (а більшість наших олігархів і вищих управлінців або відкриті іудеї або - їх вірні маріонетки) - дає іудейським державі Ізраїлю хороший дохід і доступ до необхідних фінансових і матеріальних ресурсів, які широкому потоком полилися в цей оплот іудаїзму з моменту розпаду СРСР.

Всі ці сили, якщо абстрагуватися від приватних моментів, руйнують ядро ​​української національної самосвідомості наступними методами:

- Створення міфу про те, що на Заході нас чекають, причому чекають як рівноправних партнерів.Насправді ж Заходу України потрібна лише для обслуговування "труби" і як джерело ресурсів. Дешевою робочою силою Захід забезпечений на сторіччя вперед: Західна Європа за рахунок "братів менших" з країн колишнього Варшавського договору (Польщі, Угорщини, Румунії та ін.), А США - за рахунок країн Латинської Америки і Азії. Причому Заходу не потрібні висококваліфіковані робітники для високотехнологічних виробництв - таких не бракує. Потрібні "негри на плантації": чорнороби, підсобники, прибиральники і т.п. Цей міф "рівноправності" підтримується як самим Заходом, так і нашими прозахідними націонал-лібералами.

- Пропаганда російського великодержавного міфу про "єдність східно-слов'янських народів", який, після входження слов'янських Польщі, Чехії, Словаччини та Болгарії до Євросоюзу і НАТО редукувався до "єдності трьох народів - Росії, Білорусі та України", з керуючим і ідеологічних центром, природно, в Москві.Цей міф нагнітається в Україні всіма підвладними Москві засобами: через підконтрольні ЗМІ, Московський Патріархат, проросійські партії та організації, з допомогою російських фінансових груп, політиків, діячів культури, поп-зірок і агентів впливу на Заході. Цей міф щільно спирається на "спільне радянське і історичне минуле" і на ностальгію за радянським минулим у досить великого прошарку населення.

- Пропаганда через масову культуру і ЗМІ західних моделей поведінки і стереотипів, руйнівних для української культури і національної самосвідомості. Насамперед - прославляння криміналу, принципу взаємної конкуренції і ворожості, етнічного протистояння, схвалюваності асоціальних форм поведінки.Жорстке зміщення сфери цінностей зі сфери духовного і фізичного вдосконалення, патріотизму і самопожертви, притаманні українській культурі - в сферу тотальної деградації і тваринного гедонізму.

- Відволікання уваги мас від реальних національних проблем на проблеми штучно створені, другорядні і помилкові, такі як "глобальне потепління", "свинячий грип", "ісламський тероризм" або "вступ до Євросоюзу".

- Напрямок уваги на "славне минуле", "перекази давнини глибокої", на етнографію на шароварництво, а не на творення славного сьогодення і майбутнього. При зовнішньої благовидого спрямованості вектора уваги національно-свідомої частини населення на діяння предків, такий підхід веде до політичного аутизму, занурення у мрії, відриву від реальності і, в кінцевому підсумку, - випадання з активного процесу боротьби за відродження України тут і зараз. Вельми показовим є той факт, що навіть в націоналістичному середовищі за останні 20 років практично не створено сучасного патріотичного пісенного фольклору (рок-стилізації не береться до уваги - ж вони лише опошляють саму ідею). У той час, як за часів діяльності УПА не тільки були створені десятки патріотичних повстанських пісень, а й велася цілеспрямована робота в цьому напрямку.

Всі ці методи антиукраїнської пропаганди націлені, по-перше, на представлення української незалежності в негативному світлі, і, по-друге, - психологічна втома мас, введення їх в апатію і депресію через руйнування життєвих орієнтири.

Слід чітко усвідомити, що проти України і її народу ведеться агресивна психологічна війна з метою знищення самої української нації і для того щоб протистояти всій цій відмінно працює, грамотно спланованої і змащеній мільярдами доларів машини, ми повинні протиставити щось набагато сильніше в психологічному впливу на почуття мас. Причому цей вплив має бути діаметрально протилежним за завданнями, які ставлять перед собою вороги України.