неділя, 7 серпня 2016 р.

«Перші картини я створив після артобстрілів». Як банкір зі Львова, потрапивши на війну, став художником

Якби хтось років зо п’ять тому сказав львівському банкіру Павлу Кулику, що він почне писати картини на війні, він мабуть, не повірив би. А чи міг би хтось за ніч до розгону Майдану повірити в те, що країну охопить кровопролиття? На жаль, сталося саме так.

Війна прийшла у кожен дім…Невдовзі в ряди добровольців окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» вступив і Павло Кулик. Прибувши до зони АТО – у район Бахмута, він почав малювати…. За час перебування на сході України він створив близько 30 картин. Декотрі із них він подарував друзям, а деякі – передав на виставку до Афін. Про творче самовираження Павла та його військову службу – у нашому інтерв’ю з бійцем «Донбасу».

– Які картини ви почали створювати, прибувши до зони АТО?

– Я писав абстрактні картини. Вони передають мій стан. Це поєднання різних кольорів. До прикладу, картина «Шкіра дракона» створена у червоно-чорних тонах. Її структура є дуже схожою на текстуру шкіри.

– Що вас надихало на створення картин?


– Перші картини почав створювати, коли став свідком перших артобстрілів поблизу Бахмута у Донецькій області. Певну роль відіграло моє оточення. Це люди, які прийшли сюди воювати. Я мав можливість порівняти звичайну військову частину та батальйон «Донбас-Україна». Так, як нині виглядає батальйон «Донбас-Україна», так має виглядати армія. Кожному бійцю приділяється увага, як особистості. Якщо людина вміє думати та приймати рішення, це заохочується в батальйоні В кожній європейській державі відбувається пошук особистості. Європейці шукають у людині те, що вона вміє роботи: аби людина вміла розвиватися й приносила користь. Цього наразі бракує в Україні.

– Що ви зображували на свої картинах?

– Я часто зображував на свої картинах характер та емоції начальника штабу. Це дуже сильна емоційно-вольова людина, яка пройшла Іловайськ. Він настільки харизматичний, що картина «Шкіра дракона» зображена в агресивних кольорах: поєднанні червоного з чорним.

– Що впливало на характер ваших картин та емоції?

-- Коли ми переїхали до села Кримське, з’явилася картина «Меланхолія Донбасу». Я написав її у перший вечір нашого перебування у Луганській області. На картині зображено дівчину, зелені пагорби, водойми. До речі, природа Луганщини мене дуже здивувала. Там багато лісонасаджень, пагорбів та річок. Кольори до картин я підбирав інтуїтивно. Одна з улюблених – «Троянда у хатці лісника».

– Чи ви презентували свої картини на виставках?


– У Львові ми провели першу виставку. Це був своєрідний експромт. Мені було необхідно переслати картини із зони АТО, оскільки я планував зробити виставку в Києві. Коли на початку картини потрапили до Львова, ми вирішили зробити виставку. На моє переконання вона сподобалася людям. У другій половині квітня ми провели виставку у «Медіахабі». Ми виставили три картини на продаж, дві із яких купили. У подальшому гроші ми перерахували 20 тисяч гривень на потреби бійця, який отримав поранення на війні. На лікування, у Грецію солдат їхав на своїх двох. Проте, на жаль, під час операції впав у кому. В такому стані його повернули назад. На жаль, із коми він так і не вийшов.

– А де ви працювали до війни? Як потрапили на схід країни?

– Усе життя, тобто вісім років я працював у банківській сфері. У травні минулого року отримав повістку в армію. Я одразу зголосився й вступив у лави військовослужбовців. За ці 45 днів навчання усе змінилося у моєму житті. Згодом мене скерували у житомирську військову частину, а відтак – у батальйон «Донбас-Україна», оскільки виникла необхідність у топографах. А я раніше працював за спеціальністю топогеодезія. Мене призначили начальником топографічної служби.

Я добре пам’ятаю свій перший вечір у батальйоні. Ми перебували на полігоні у Широкому лані. Я зустрівся з людьми, які створювали новину на телебаченні. Тоді було підписано наказ, підписаний Міністерство оборони України про те, що чотирьом одиницям військової техніки присвоєно позивні бійців, котрі загинули. Ці позивні було нанесено фарбою на автомобілі. Це був мій перший спогад, пов’язаний з батальйоном.

– Яке завдання ви виконували у зоні АТО?


– Я наносив на карти позицію противника. Я працюю у мозку батальйону – штабі. Отримуючи завдання зі штабу АТО, ми приймаємо рішення, як його далі виконувати. Я наношу на карти наші позиції та позиції противника, вираховую можливі дії противника. Адже, він може наступати, обходити наші позиції, щоб зайти до нас в тил, чи фланг. Ми маємо розуміти, як противник може наступати. Знаючи це, ми плануємо оборону на ділянці фронту. В результаті на першому завданні у нас не було втрат. На другому – кілька «трьохсотих». Лише на третьому – у Мар’їнці були «двохсоті». Проте, ми повинні розуміти, що Мар’їнка, у якій ми дислокуємося, є найгарячішою точкою у зоні АТО.

Це місто, у якому постійно триває бій. Відстань між нашими позиціями та ворогом сягає 100 метрів. Бої йдуть на відстані кидка гранати. На нас нападали навіть російські десантники, яких наші вбивали.

– Ви теж брали участь у боях?

– Ні. Я хочу, аби ви розуміли, що у мою роботу не входить тримати зброю у руках. Кожен має свої обов’язки. Кожен боєць, який стоїть на передовій, має свій сектор. Він не розуміє, що робиться довкола. А ми у штабі збираємо усю інформацію. Аби зберегти життя бійця на вогневій точці, ми підтримуємо його вогнем із іншої точки. Наказ про відкриття вогню віддається зі штабу.
















































Немає коментарів: